До 81-річного ювілею Ліни Костенко

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
        Памятаю, ще в школі, коли вивчали творчість Ліни Костенко, ці слова міцно закарбувалися глибоко в серці. Це був наче заклик і здавалося, що поетеса звертається саме до мене: ,, Не стій на місці! Роби щось! Твори! Не зупиняйся! Вчорашній день уже не повернеш!,,.І досі, коли беруся за якусь справу, згадую мимоволі ці слова. Вони стали ніби бойовим кличем для мене, яким я проганяю свою лінь.Дійсно хочеться залишити щось по собі,, щоб не стати лише тінню в житті цієї планети. А чи виходить реалізувати це прагнення? Надіюся, колись відповідь на це питання дадуть наступні покоління. Якщо ж ні, ну що ж, принаймні я старалася.
       Взагалі то мені здається, що творчість Ліни Костенко не залишила байдужим жодного, в кому тече українська кров, в кого залишилася хоч крихта любові та поваги до рідної землі.
       Сама поетеса, пані Ліна Костенко, належить до когорти тих українських митців, яких раніше називали дисидентами. Її перо не впало перед погрозами та наглядними прикладами розправи над колегами-шістдесятниками.Навпаки, вона продовжує творити, правдиво і сміливо пише те, чого, під тиском зовнішніх обставин, не могла сказати тоді.
        Варто відзначити, що творчість Ліни Костенко гідно оцінюють не лише її читачі, а й колеги:

Атена Пашко, письменниця: ,, Поезія Ліни Костенко сприймалася більше, ніж талановита лірика чи високомистецький історичний роман у віршах. Тут йшлося безпосередньо про нас, про наш моральний вибір, про арешти і судилища, про шляхетність одних і ницість інших. На побачення з ув’язненим чоловіком В’ячеславом Чорноволом я їхала із виданою Ліниною збіркою, у листах до нього переписувала цілі розділи з «Марусі Чурай».І не лише я так чинила. Поезія Ліни Костенко в часи безвір’я повертала людям віру у слово, повертала такі поняття як гідність, національна честь, самоповага, додавала впевненості й надії. Вона сама своїм життям, своєюповедінкою була і залишається прикладом нонконформізму і безстрашності.”

Дмитро Дроздовський, редактор відділу журналу ,,Всесвіт”: ,,Ліна Костенко належить до тих поетів, які приходять у світ, щоби змінити його. Для цього таким людям дано найважливіше — сильного лицаря, тобто янгола-охоронця, який захистить своїмикрилами найуразливішу душу. Душа поета — особлива. Той, хто може поринати замежу чорно-білих істин і викрадати, немов Прометей, Слово, має особливу душу, що перебуває в стані постійного зв’язку зі світом. Хоча світ часто глухий дослова.”

Ольга Богомолець: ,, Ліна Костенко — особистість, яка не дає мені схибити в житті, особливо коли починаєшзайматись громадською і політичною діяльністю (інколи буває дуже непросточинити по совісті, а не за прийнятими канонами). А те, що я й досі пишу пісніна вірші Ліни Костенко, свідчить, що моя душа і совість знаходяться вабсолютній гармонії із її творчістю.”

Іван Дзюба: ,, ДляЛіни Костенко література, мистецтво — найчутливіший нерв суспільного організму.Та структура, що вловлює всі його флюїди, але водночас і впливає на йогоздоров’я або недуги. Найбільша її тривога: чи буде Україна адекватно відтворенау неминущому Слові? «Бо лиш погрози, явлені у Слові // достойно можуть жити наземлі». Цьому історія дала безліч прикладів. Тож Ліна Костенко пише «Великукнигу нашого народу» — і своєю лірикою, і поетичним епосом, і поетичною драмою,і публіцистикою. А оскільки від неї ждуть ще нового й нового Слова, — то воно, я певен, гряде.”
        Слова Івана Дзюби виявилися дійсно пророчими. Нове слово Ліни Костенко таки нагрянуло. Недавньою сенсацією в літературному житті стала її книга  ,, Записки українського самашедшого”. Варто відзначити, що вона не залишилася не поміченою не те, що серед постійних прихильників письменниці, а й навіть, у звичайних студентських колах.Актуальним питанням серед моїх колег є: ,, В кого є книга Ліни Костенко,, Записки українського самашедшого,,? Даси почитати?”. Останнє питаннянікого не дивує, адже ціна книги трохи кусає гаманці звичайних студентів, а хто таки розщедрився викласти 90 грн. за таку цінну книгу, тепер пильно стежить за довгою-предовгою чергою охочих почитати її, щоб не втратити цінне надбання”.
       Приємно, що такий ажіотаж викликала не чергова новинка Дена Брауна чи Паоло Коельо, а наша, українська. І те, що молодь тягнеться до українського вдвічі приємніше, адже як свідчить гіркий досвід, чомусь зникає попит у підростаючого покоління до вітчизняного. Хочеться звернутися до всіх українців: ,, Шановні, мова – це не тільки ,, душа народу” це обов’язкова, невід’ємна, особлива складова нації.Якщо зникне мова, ким ми тоді будемо? Безбатченками і відщепенцями…Шануйте українське, любіть українське, поки маєте можливість, бо потім буде гірко”.
    Та повернемося до книги. Як на мене то ,, Записки українського самашедшого”- це яскрава суміш художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Це перший прозовий роман Ліни Костенко. Він написаний від імені 35-річного комп'ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу, прагнучи подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом. Тут, наша країна виглядає такою, якою бачимо її ми. Ніби читаєш свій власний щоденник, ніби ти сам і є отой «український самашедший». Присутній тонкий гумор, а точніше тонка самоіронія. Читаєш і розумієш, в якій «цинтрифузі ідіотизму» ми живемо. Не дарма цю книжку оцінюють як «найсучасніший підручник з історії України».
      Прикро, що тур Ліни Костенко із ,, Записками українського самашедшого” оминув наше місто, та й не тільки наше. Адже Чернівці – гостинне місто, завжди зустрічало дружніми обіймами всіх бажаючих, а особливо, якщо це знатні на всю країну люди, та й студенти залюбки поспілкувалися би із поетесою і, я впевнена, що пані Ліна Костенко не скоро б нас покинула. 
Закінчити хочеться такими рядками:
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.