Про наболіле...
Нещодавно мала нагодну спостерігати не вельми приємну ситуацію. Йдучи дорогою біля відділення Укртелекому (те, що на Університетській навпроти «Міленіуму»), часто споглядала, як бідолашна бабуся на інвалідному візку випрошувала на шматок хліба. Така картина наштовхує на роздуми: як людина могла так опустити свою гідність, як же важко стояти з простягнутою рукою. Іншим разом лаяла нашу державу, яка змушує наших дідусів і бабусь дійсно стояти з простягнутою рукою, бо споглядаючи як ростуть ціни на ліки, продукти, компослуги і порівнюючи з розміром пенсій… не дуже хочеться доживати до старості. Проте, мою думку змінив випадок.
Йду якось цим самим маршрутом повз ту ж бабусю і бачу як біля неї крутиться якийсь молодик не дуже приємної зовнішності, максимум алкоголік, а може й наркоман. Вона йому все пояснювала, що це тільки ранок і люди поспішають, їм ніколи звернути увагу на бідолашну попрошайку, на що той відповідав не дуже лагідною і культурною лайкою. В кінці кінців він висипав вміст її стаканчика в карман, тоді взявся за сумку бабусі, яка не могла встати з крісла, значить дійсно інвалід. Вона потягнулася до ручок сумки, благаючи залишити їй хоч два гривні на булочку. В кінці кінців молодик забрався, прихопивши її ранішній заробіток, а бабуся залишилась сидіти з протягнутою рукою.
Мені жаль цю бабусю, можливо, в неї немає дітей, онуків, нікому її доглянути і вона на старості літ змушена кидати себе під ноги людям. Однак, я більше ніколи не буду кидати попрошайкам. Мені не шкода, ні, краще піти купити їй чи йому щось поїсти. Але гроші я більше кидати не буду.
Скажіть чому я, так важко заробляючи ці бумажки, інколи змушена відмовляти собі в чомусь, щоб дотягнути до зарплати, маю годувати якогось пройдисвіта, маргінала, який ціни не знає ні грошам, ні людській гідності?
Ось звідки беруться всілякі антимайданівці. Вони не вміють заробляти гроші, вони звикли бути бездумним товаром, яким торгують на ліво і на право за якусь невеличку плату. Тому перед тим, як кидати в чийсь стаканчик копійки, подумайте чи готові ви все життя утримувати пройдисвіта, негідника, який вас вважає за грошовий мішок. Адже ці гроші рідко доходять саме до того, кому ви їх жертвуєте.
Йду якось цим самим маршрутом повз ту ж бабусю і бачу як біля неї крутиться якийсь молодик не дуже приємної зовнішності, максимум алкоголік, а може й наркоман. Вона йому все пояснювала, що це тільки ранок і люди поспішають, їм ніколи звернути увагу на бідолашну попрошайку, на що той відповідав не дуже лагідною і культурною лайкою. В кінці кінців він висипав вміст її стаканчика в карман, тоді взявся за сумку бабусі, яка не могла встати з крісла, значить дійсно інвалід. Вона потягнулася до ручок сумки, благаючи залишити їй хоч два гривні на булочку. В кінці кінців молодик забрався, прихопивши її ранішній заробіток, а бабуся залишилась сидіти з протягнутою рукою.
Мені жаль цю бабусю, можливо, в неї немає дітей, онуків, нікому її доглянути і вона на старості літ змушена кидати себе під ноги людям. Однак, я більше ніколи не буду кидати попрошайкам. Мені не шкода, ні, краще піти купити їй чи йому щось поїсти. Але гроші я більше кидати не буду.
Скажіть чому я, так важко заробляючи ці бумажки, інколи змушена відмовляти собі в чомусь, щоб дотягнути до зарплати, маю годувати якогось пройдисвіта, маргінала, який ціни не знає ні грошам, ні людській гідності?
Ось звідки беруться всілякі антимайданівці. Вони не вміють заробляти гроші, вони звикли бути бездумним товаром, яким торгують на ліво і на право за якусь невеличку плату. Тому перед тим, як кидати в чийсь стаканчик копійки, подумайте чи готові ви все життя утримувати пройдисвіта, негідника, який вас вважає за грошовий мішок. Адже ці гроші рідко доходять саме до того, кому ви їх жертвуєте.
2 коментарі