Реквієм
Якось досі не вкладається в голові все те, що коїться в нашій державі. А ще більше не вкладається, що хтось може настільки ненавидіти Україну, що ладен продатися царьку. Чесно, я не розумію, як можна свідомо хотіти, щоб тобою керував хтось іноземний. Так, нами й досі керували люди, які не зовсім приязно ставились до нас, але уявіть собі, що буде, коли до влади прилізуть путінські ставленики, які по своєму характеру ще ті шовіністи і так, навіть, фашисти. Ми знову станемо чиєюсь колонією, чиємось джерелом ресурсів, а враховуючи нинішній стан речей в Росії, ресурсів не тільки матеріальних (я про торгівлю людьми, органами і т.д.). Скажіть як можна йти на таке свідомо. А головне як можна бажати такого своїм дітям.
Особливо гірко на душі, коли чуєш фразочки «колишня Україна» і т.д. Це взагалі ні в які рамки не вкладається. Мені хочеться вірити, що ми так будемо казати, але в позитивному сенсі, маючи на увазі відсталу країну, коли років через 10 будемо жити в цивілізованій, некорумпованій країні. Не багатій, ні… Нам і так не погано живеться, а як перестануть красти і роздавати на ліво і на право, так заживемо краще Європи. Хай буде така як є, тільки з чесними, відносно чесними людьми. Єдина наша проблема, на мою думку, це хабарництво і кумовство. Вони як паразити, підтримують організм лише для того, щоб він не вмер, але водночас висмоктують всі соки з держави, тим самим не даючи їй піднятися хоч би трохи. Ось і консервуємось, час від часу тішачись якимсь прогресом.
Та найгірше, це те що помирають такі молоді… Вчора буковинці попрощались зі своїми героями. Це було дуже сумно… Досі на душі гіркий осад. Коли дивишся телевізор і звідти з новин лунають статистики наших втрат… ти сприймаєш це лише як циферки. Але коли бачиш похорони кількох, лише кількох бійців, цих молодих, вродливих юнаків, які посміхаються до тебе з фото з чорною стрічкою… Словами цей біль не передати. Тільки тут ти розумієш, що кожна циферка з новин це чиїсь похорони, це окрема труна, це окрема яма, куди хоронять не лише тіло, а й частинку душі його батьків, братів, сестер, туди кладуть частинку душі тебе самого. Тому, що ця людина, яку ти навіть не знав, в цей момент стає тобі ріднішою за всіх.
Та навіть не знати, що гірше смерть молодого хлопця, який так і не покохав по справжньому, який ніколи не почує слово: татко, який ніколи не обійме свою кохану, чи й навіть не дізнається як вона виглядає, який ніколи не довідається ким він стане в житті, який ніколи не зможе принести відро води старенькій матері чи привітати батька з днем народження. Він більше ніколи… і все… більше ніколи… і чого б це не стосувалось… він більше ніколи не буде жити...
Та навіть не знати що гірше, смерть юнака, чи сльози молодих батьків… Ми ніколи не зможемо, дай Бог, щоб ніколи, не осягнемо той вселенський, душероздираючий біль матері, яка в свої молоді роки хоронить свого сина. Немає нічого гіршого ніж матір в чорній хустині. Серце крається від її чорного вигляду, вона вже не може плакати, вона не може йти, вона просто пливе за труною свого синочка, своєї дитиночки, своєї кровинки, яку вона все життя плекала, кохала, ростила і так рано втратила, вона ніколи більше не зможе глянути в його очі і сказати: коли ти виріс. Вона ніколи не побачить його, як він на крилах щастя повертається з побачення… адже йому тільки 18, 19, 20... років. Вона теж більше ніколи… ніколи…
Важко дивитись як матір, ще не до кінця усвідомлюючи свою втрату просить сина вернутись… і несамовито від горя ридає… все сильніше і сильніше. Так ніби хоче показати Господу всю глибину свого горя, щоб той змилувався над нею і вернув їй сенс життя — її дитя, яким вона так і не встигла натішитись...І вона змушена повертатись в порожній будинок, в якому більше ніколи не буде лунати його сміх...
Словами не описати того горя… цієї трагедії. Війна, будь яка не справедлива, а особливо ця, коли невинні діти страждають за те, що якийсь маразматичний царьок хоче здійснити свою мрію. Після побаченого вчора, хочеться сказати одне. Хай простить мене Господь. Товаришу путнін, пишу це прізвище спеціально з маленької букви, щоб виразити всю ненависть до цієї потвори. ти говорив про фашизм в Україні, ти його матимеш, ти його плекаєш в нашій країні, ти його виховуєш в нас. Ми поважали вас як націю, хоча ви завжди плювали з високої гори на нас. Ми терпіли… Терпець урвався. Я ненавиджу кожного хто проти існування України, я ненавиджу кожного, хто підтримує з будь яких причин дії твої, потворо. І я бажаю тобі здохнути в таких муках, щоб кожна сльозинка, яка пролиється з очей матері, загиблого солдата, вернулася стократним болем і муками тобі і твоєму потомству. СЛАВА УКРАЇНІ!!! ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!
Особливо гірко на душі, коли чуєш фразочки «колишня Україна» і т.д. Це взагалі ні в які рамки не вкладається. Мені хочеться вірити, що ми так будемо казати, але в позитивному сенсі, маючи на увазі відсталу країну, коли років через 10 будемо жити в цивілізованій, некорумпованій країні. Не багатій, ні… Нам і так не погано живеться, а як перестануть красти і роздавати на ліво і на право, так заживемо краще Європи. Хай буде така як є, тільки з чесними, відносно чесними людьми. Єдина наша проблема, на мою думку, це хабарництво і кумовство. Вони як паразити, підтримують організм лише для того, щоб він не вмер, але водночас висмоктують всі соки з держави, тим самим не даючи їй піднятися хоч би трохи. Ось і консервуємось, час від часу тішачись якимсь прогресом.
Та найгірше, це те що помирають такі молоді… Вчора буковинці попрощались зі своїми героями. Це було дуже сумно… Досі на душі гіркий осад. Коли дивишся телевізор і звідти з новин лунають статистики наших втрат… ти сприймаєш це лише як циферки. Але коли бачиш похорони кількох, лише кількох бійців, цих молодих, вродливих юнаків, які посміхаються до тебе з фото з чорною стрічкою… Словами цей біль не передати. Тільки тут ти розумієш, що кожна циферка з новин це чиїсь похорони, це окрема труна, це окрема яма, куди хоронять не лише тіло, а й частинку душі його батьків, братів, сестер, туди кладуть частинку душі тебе самого. Тому, що ця людина, яку ти навіть не знав, в цей момент стає тобі ріднішою за всіх.
Та навіть не знати, що гірше смерть молодого хлопця, який так і не покохав по справжньому, який ніколи не почує слово: татко, який ніколи не обійме свою кохану, чи й навіть не дізнається як вона виглядає, який ніколи не довідається ким він стане в житті, який ніколи не зможе принести відро води старенькій матері чи привітати батька з днем народження. Він більше ніколи… і все… більше ніколи… і чого б це не стосувалось… він більше ніколи не буде жити...
Та навіть не знати що гірше, смерть юнака, чи сльози молодих батьків… Ми ніколи не зможемо, дай Бог, щоб ніколи, не осягнемо той вселенський, душероздираючий біль матері, яка в свої молоді роки хоронить свого сина. Немає нічого гіршого ніж матір в чорній хустині. Серце крається від її чорного вигляду, вона вже не може плакати, вона не може йти, вона просто пливе за труною свого синочка, своєї дитиночки, своєї кровинки, яку вона все життя плекала, кохала, ростила і так рано втратила, вона ніколи більше не зможе глянути в його очі і сказати: коли ти виріс. Вона ніколи не побачить його, як він на крилах щастя повертається з побачення… адже йому тільки 18, 19, 20... років. Вона теж більше ніколи… ніколи…
Важко дивитись як матір, ще не до кінця усвідомлюючи свою втрату просить сина вернутись… і несамовито від горя ридає… все сильніше і сильніше. Так ніби хоче показати Господу всю глибину свого горя, щоб той змилувався над нею і вернув їй сенс життя — її дитя, яким вона так і не встигла натішитись...І вона змушена повертатись в порожній будинок, в якому більше ніколи не буде лунати його сміх...
Словами не описати того горя… цієї трагедії. Війна, будь яка не справедлива, а особливо ця, коли невинні діти страждають за те, що якийсь маразматичний царьок хоче здійснити свою мрію. Після побаченого вчора, хочеться сказати одне. Хай простить мене Господь. Товаришу путнін, пишу це прізвище спеціально з маленької букви, щоб виразити всю ненависть до цієї потвори. ти говорив про фашизм в Україні, ти його матимеш, ти його плекаєш в нашій країні, ти його виховуєш в нас. Ми поважали вас як націю, хоча ви завжди плювали з високої гори на нас. Ми терпіли… Терпець урвався. Я ненавиджу кожного хто проти існування України, я ненавиджу кожного, хто підтримує з будь яких причин дії твої, потворо. І я бажаю тобі здохнути в таких муках, щоб кожна сльозинка, яка пролиється з очей матері, загиблого солдата, вернулася стократним болем і муками тобі і твоєму потомству. СЛАВА УКРАЇНІ!!! ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!
1 коментар