І кінця тому не видно й близько

Пройшло чимало часу з того часу як лєгітімний піджавши хвостика втік з країни. І ніби революція була, і ніби нова влада. І все таки… щось не те… чомусь ми не задоволені, і знову критикуємо, як говорив Ремарк, кухонний макевіалізм. В нас він панує скрізь. І всі такі розумні і грамотні, що аж верне(
Ми дали владу в руки Порошенку і чекаємо манни з небес.
Проте, цікаво, коли ж до українця звичайного дійде розуміння того, що Майдан це не кінець і навіть не початок. Ось, наш початок сьогодні, а кінець буде не скоро, маю на увазі нашим стражданням. Як легко звинуватити владу в бездіяльності. Це мені чимось нагадує читуацію, коли я чи моя молодша сестра розбивали вазу і потім не хотіли зізнатись, перекладаючи провину одна на одну. Я звичайно не взірець активного громадянина, далеко не взірець. І синдром кухонного макіавелізму в мене теж чимало розвинений.
Хочу навести приклад, моє рідне село знаходиться у віддаленій місцевості.  Заробітки там теж не дуже. Зате ціни в магазинах просто космічні. В мене інколи складається таке враження, що шампунь для моїх односельчан розливають французи, а сир роблять самі італійці, а банани збирають точно швейцарці. При цьому люди, не маючи іншої альтернативи, мусять тихенько схлипуючи купляти продукти за вдвічі завищеними цінами, ніж наприклад я в колосі.
Питання: чого чекають люди? поки Арсеній Петрович приїде в помахає пальчиком продавщиці?
Кому війна, а кому мать родная, як то кажуть.
Проблема не у владі, проблема в наших головах, у нашому совку, який вжився глибоко у мізки. В нашій боязні критикувати начальство, навіть якщо це і виправдано. Виступити проти того хто не задумується над справедливістю свого вчинку.
Ми так ідеалізуємо Європу, не розуміючи, що вропа це не рай. Там акі ж політики, як і наші, така ж влада як і наша. Де ви бачили чесних  політиків? Їх апріорі не існує, їх природа не дозволя таким бути. Але там люди інші, спосіб мислення. Ми застрягли в радянщині. Ми далі асоціюємо себе з гвинтиками, які нічого не можуть вирішити. В той момент, коли будь-який громадянин, не маргінал, а саме громадянин західноєвропейської держави, розуміє: саме від його вибору залежить його майбутнє. Він не прутик у вінику, який гнеться туди куди й всі. Він і є віник, який здатний змести зі шляху те, що йому не подобається. Не можна довіряти владі, її потрібно контролювати і не давати слабинки. А ми знову віддали все в їх руки і чекаємо, що природа людини якимсь чарівним чином зміниться.
НАсправді ж боротьба за наше майбутнє тільки почалась. І вона ніколи не закінчиться. Суспільство завжди має реагувати на ляпи влади, нещадно критикувати. Але ж це важка праця, щоденна праця.