Ремарк. Тріумфальна арка
Все життя дивуюсь тій силі, якою володіє книга. На мою думку це найвеличніший і найкорисніший винахід людства. Це найкращі ліки від моральних та духовних ран. Завжди цікавою була властивість книги витягнути тебе з реальності в якийсь невідомий світ, відволікти від усього насущного, буденного, набридлого. ти потрапляєш в незнаний досі світ, шукаш в ньому свого героя, з яким себе асоціюєш. Переживаш кожну його емоцію як власну.
Книга, вона як коханка. Спочатку захоплюєшся нею, не можеш насититись, читаєш швидко і більше і більше, а потім, коли ти бачиш наскільки далеко ти зайшов, починаєш збавляти темпи. Я можу прочитатти за день пів книги, буквально не відриваючись від неї ні на мить. Але потім… мені стає жаль, що злишилось так мало часу для того щоб тішитись світом, який створив автор. Книга закінчиться, твій герой дійде до кінця своєї історії і ти більше нічого про нього не дізнаєшся. І ти відчуваєш себе зрадженою. Як? Як ти могла так швидко закінчитись? А потім ти знаходиш іншу, теж хорошу книгу і захоплюшся нею, а попередня, зраджено дивиться на тебе з полиці, припадаючи пилюкою.
Ось як я себе відчуваю зараз. Закінчилась Тріумфальна арка. І сумно так стало… Книга просто шикарна, але… я більше нічого не дізнаюсь про Равіка...
В ній так багато можна взяти для себе і так багато схожого. Персонажі книги живуть в якійсь приреченості. І вона їх переслідує скрізь, в коханні, в житті, в політиці, на шпальтах газет, в думках перед сном. Життя з почуттям приреченості, в очікуванні чергового горнила війни, зневіра в людських цінностях. Це так знайомо.
Емігрант, який істерично сміючись застрелився перед будівлею Ліги націй в день укладення Мюнхенської змови..., Емігранти, які втікають відчуваючи небезпеку або ж приречені втрачають здоровий глузд через передчуття жахливого кінця. Війні байдуже ким ти був до і тим більше ким станеш після. Вона пожирає людей, їх сутність, їх душі, тіла. Навіть якщо ти живий фізично, вона пожирає тебе духовно. Як можна прийняти все побачене і пережите. Вражає щирість і наївність, чистота почуттів Жоан. В епоху зневіри, тотальної приреченості, невпевненості, зневіри єдине, що здатне оживити хоч частинку душі людини це кохання, чисте, вільне, щире.
Одним словом, порадьте хорошу книгу, в яку можна було б закохатись як в останню=)
Книга, вона як коханка. Спочатку захоплюєшся нею, не можеш насититись, читаєш швидко і більше і більше, а потім, коли ти бачиш наскільки далеко ти зайшов, починаєш збавляти темпи. Я можу прочитатти за день пів книги, буквально не відриваючись від неї ні на мить. Але потім… мені стає жаль, що злишилось так мало часу для того щоб тішитись світом, який створив автор. Книга закінчиться, твій герой дійде до кінця своєї історії і ти більше нічого про нього не дізнаєшся. І ти відчуваєш себе зрадженою. Як? Як ти могла так швидко закінчитись? А потім ти знаходиш іншу, теж хорошу книгу і захоплюшся нею, а попередня, зраджено дивиться на тебе з полиці, припадаючи пилюкою.
Ось як я себе відчуваю зараз. Закінчилась Тріумфальна арка. І сумно так стало… Книга просто шикарна, але… я більше нічого не дізнаюсь про Равіка...
В ній так багато можна взяти для себе і так багато схожого. Персонажі книги живуть в якійсь приреченості. І вона їх переслідує скрізь, в коханні, в житті, в політиці, на шпальтах газет, в думках перед сном. Життя з почуттям приреченості, в очікуванні чергового горнила війни, зневіра в людських цінностях. Це так знайомо.
Емігрант, який істерично сміючись застрелився перед будівлею Ліги націй в день укладення Мюнхенської змови..., Емігранти, які втікають відчуваючи небезпеку або ж приречені втрачають здоровий глузд через передчуття жахливого кінця. Війні байдуже ким ти був до і тим більше ким станеш після. Вона пожирає людей, їх сутність, їх душі, тіла. Навіть якщо ти живий фізично, вона пожирає тебе духовно. Як можна прийняти все побачене і пережите. Вражає щирість і наївність, чистота почуттів Жоан. В епоху зневіри, тотальної приреченості, невпевненості, зневіри єдине, що здатне оживити хоч частинку душі людини це кохання, чисте, вільне, щире.
Одним словом, порадьте хорошу книгу, в яку можна було б закохатись як в останню=)
5 коментарів
Почитай «Молоко з кров'ю» або «Мати все».
Обожнюю трагедії Шекспіра, особливо«Гамлет», «Макбет» і «Річард ІІІ». А «Майстер і Маргарита» Булгакова — моя велика любов навіки. Мазох теж подобається дуже.
Вальтер Моэрс. «Город мечтающих книг» (в українському перекладі не знайшла) — книга для дітей, але для філологів і для всіх, хто закоханий у книжки, — це просто рай. «Ті, що співають у терні» Колін Маккалоу — просто знахідка для тих, хто любить Австралію, овечок і цікавиться католицизмом. Цей список можна продовжувати до безкінечності.