Про страх перед майбутнім ....
Коли нам кажуть, що українці живуть за межею бідності, ми не завжди розуміємо це поняття, як це межа бідності? де вона знаходиться? хто і по які боки цієї лінії? Як відчуває себе той, хто за нею?
Я би провела її по лінії працездатності, за своїми власними спостереженнями.
Наприклад молодь, мало хто з молоді може сказати: «Я знаходжусь за межею бідності». Ми можемо дозволити собі чашку кави в Гранд кафе, мохіто в Оззі, поїздку на Акву, сходити в театр чи філармонію. Це звичайні речі, які ми МОЖЕМО собі дозволити.
А є інші люди, яких ми не помічаємо. Це ті, хто продають посуд, речі, меблі на Героїв Майдану, це ті, хто просять вас купити букетик хризантем чи ромашок. Це ті, хто стоять деколи біля вітрин магазинів і довго дивляться в них, а потім сумно обертаються з болем і слозами в очах йдуть далі.
Ці люди не можуть собі дозволити елементарних речей, елементарних для нас: кави з собою за 17 грн, поїхати в частину міста, де не їдуть тролейбуси, про такі розваги як сходити в кіно, я взагалі мовчу. Здавалося би, вони все своє життя присвятили роботі на державу, взамін отримали жебракування, навряд чи таке існування можна назвати життям, більше — доживанням.
А тим часом, розбещені італо-іспано-португальськими передачками «золоті» дітлахи викидають сотні гривень на обіди, вечері в крутих мажорних кафе, ресторанах.
Ось так і живемо, частина горбатиться аби заробити собі на проживання, зрідка дозволяючи собі таку звичайну «розкіш», частина бездумно витрачає тисячі гривень в тиждень, а інша… просто намагається не вмерти раніше призначеного терміну(
Однак, ми стараємось їх не помічати, байдуже проходимо мимо них. Деколи таку і свою відстороненість я пояснюю не байдужістю, а більше страхом… за своїх батьків, страхом навіть за себе в майбутньому.
Я би провела її по лінії працездатності, за своїми власними спостереженнями.
Наприклад молодь, мало хто з молоді може сказати: «Я знаходжусь за межею бідності». Ми можемо дозволити собі чашку кави в Гранд кафе, мохіто в Оззі, поїздку на Акву, сходити в театр чи філармонію. Це звичайні речі, які ми МОЖЕМО собі дозволити.
А є інші люди, яких ми не помічаємо. Це ті, хто продають посуд, речі, меблі на Героїв Майдану, це ті, хто просять вас купити букетик хризантем чи ромашок. Це ті, хто стоять деколи біля вітрин магазинів і довго дивляться в них, а потім сумно обертаються з болем і слозами в очах йдуть далі.
Ці люди не можуть собі дозволити елементарних речей, елементарних для нас: кави з собою за 17 грн, поїхати в частину міста, де не їдуть тролейбуси, про такі розваги як сходити в кіно, я взагалі мовчу. Здавалося би, вони все своє життя присвятили роботі на державу, взамін отримали жебракування, навряд чи таке існування можна назвати життям, більше — доживанням.
А тим часом, розбещені італо-іспано-португальськими передачками «золоті» дітлахи викидають сотні гривень на обіди, вечері в крутих мажорних кафе, ресторанах.
Ось так і живемо, частина горбатиться аби заробити собі на проживання, зрідка дозволяючи собі таку звичайну «розкіш», частина бездумно витрачає тисячі гривень в тиждень, а інша… просто намагається не вмерти раніше призначеного терміну(
Однак, ми стараємось їх не помічати, байдуже проходимо мимо них. Деколи таку і свою відстороненість я пояснюю не байдужістю, а більше страхом… за своїх батьків, страхом навіть за себе в майбутньому.
0 коментарів