Коли під ногами немає основи
Знаєте, чому не вистачає пересічному, простому смертному українцю?
Відчуття стабільності та безпеки.
Я зараз не про військову загрозу навіть, а про відсутність впевненості в завтрашній хвилині, не говорячи про день, тиждень чи місяць.
Ми боїмось захворіти навіть простудою, просто тому, що не маємо коштів на лікування. Ми боїмось іти в лікарню тому, що в нас немає грошей не лікування. Ми тримаємось за будь-яку роботу, навіть ту, яка не приносить жодного задоволення, але приносить хоч якісь кошти, боїмось втратити нашого щоденного ката через відсутність альтернативи. Ми нещасні і часто навіть цього не підозрюємо. На щастя я не про себе, хоча б у плані роботи.
Зізнайтесь, собі хоча б, хто з вас може дозволити собі зробити щомісяця хоч якісь заощадження? Сумно правда?
А що таке заощадження? Це впевненість, це гарантія того, що у випадку хвороби ви маєте можливість лікуватись без додаткових стресів, гарантія того, що у випадку дня народження когось зі знайомих, чи, як зараз прийнято говорити, не дай Боже весілля чи хрестин, вам не доведеться сивіти через паніку де взяти гроші???? І як наслідок деколи навіть придумувати відмовку чому не піти, щоб не залишитись голодним на місяць.
Ми часто говоримо про відсутність середнього класу в Україні. Але хто такі середній клас? Це люди, які можуть дозволити собі елементарні блага: житло, машину, їжу, одяг та інші необхідні побутові речі. Підійміть руки хто самостійно, без допомоги закордонних родичів-гастарбайтерів може собі таке дозволити? Сумно, правда?
Середній клас це коли ти закінчила університет наприклад, працюєш вчителем чи менеджером, маєш можливість взяти в кредит, без «застави органів в ломбард» невелику квартиру, в перпективі думаєш про якесь звичайне авто, типу мазди 3 чи 4.
Ми ж звикли жити в постійному стресі. Особисто я за останній рік змінила 4 квартири, чо-ти-ри, вдумайтесь в кількість. Щоразу це пошуки наступного житла, паніка де взяти гроші, щоб заплатити настільки ШАЛЕНІ кошти за нього, паніка як встигнути в перервах між чисельними роботами переїхати і тому подібне.
Ми звикли в тому, що заходячи в магазин ми думаємо про те від чого відмовитись, а не про те, що ми сьогодні собі дозволимо. Ми звикаємо, що такі речі як спортзал — це інколи розкіш. Я знаю багато знайомих які із задоволенням туди ходили б, але при зарплаті в 2-2,5 тис, при оренді квартири 4-6 тис+компослуги, за наявності дітей це просто непристойних розмірів розкіш. Але найбільшою розкішшю тепер став навіть одяг, взуття, техніка тощо.
Висновки сумні, звичайна, пересічна людина, яка працює на державній роботі позбавлена елементарних благ, які забезпечує будь-яка цивілізована держава деінде на Заході. Я знаю чимало вчителів, які працюючи в школі щомісяця терплять неймовірні приниження у вигляді заробітної плати, єдине що тримає їх на цих роботах — це діти, їх любов, їх чистота моральна та духовна. Але наскільки вистачить ще цього ентузіазму?
Ми часто не задумуємось наскільки жахливим є таке становище суцільного грабунку. Для всього цивілізованого світу житло — це елементарне благо і тільки в таких відсталих країнах як Україна і тощо, навіть за умови що всі ваші родичі скинуться, цих коштів може і не вистачити. Що робити тим для кого вискочити вдало заміж не варіант? Що робити тим хто хоче вибирати те що до душі, а не те (чи того) що (хто) вигідний? Що робити тим, хто хоче відчувати свою власну частку в керуванні своїм життям? Що робити тим, хто хоче добитись всього самостійно?
Сумна перспектива, яка змушує все відкладати на потім, вселяє страх перед майбутнім почуття приреченості та безнадійності. Адже твої знання та талант нічого не значать, якщо вони не оплачуются в іноземній валюті.
Відчуття стабільності та безпеки.
Я зараз не про військову загрозу навіть, а про відсутність впевненості в завтрашній хвилині, не говорячи про день, тиждень чи місяць.
Ми боїмось захворіти навіть простудою, просто тому, що не маємо коштів на лікування. Ми боїмось іти в лікарню тому, що в нас немає грошей не лікування. Ми тримаємось за будь-яку роботу, навіть ту, яка не приносить жодного задоволення, але приносить хоч якісь кошти, боїмось втратити нашого щоденного ката через відсутність альтернативи. Ми нещасні і часто навіть цього не підозрюємо. На щастя я не про себе, хоча б у плані роботи.
Зізнайтесь, собі хоча б, хто з вас може дозволити собі зробити щомісяця хоч якісь заощадження? Сумно правда?
А що таке заощадження? Це впевненість, це гарантія того, що у випадку хвороби ви маєте можливість лікуватись без додаткових стресів, гарантія того, що у випадку дня народження когось зі знайомих, чи, як зараз прийнято говорити, не дай Боже весілля чи хрестин, вам не доведеться сивіти через паніку де взяти гроші???? І як наслідок деколи навіть придумувати відмовку чому не піти, щоб не залишитись голодним на місяць.
Ми часто говоримо про відсутність середнього класу в Україні. Але хто такі середній клас? Це люди, які можуть дозволити собі елементарні блага: житло, машину, їжу, одяг та інші необхідні побутові речі. Підійміть руки хто самостійно, без допомоги закордонних родичів-гастарбайтерів може собі таке дозволити? Сумно, правда?
Середній клас це коли ти закінчила університет наприклад, працюєш вчителем чи менеджером, маєш можливість взяти в кредит, без «застави органів в ломбард» невелику квартиру, в перпективі думаєш про якесь звичайне авто, типу мазди 3 чи 4.
Ми ж звикли жити в постійному стресі. Особисто я за останній рік змінила 4 квартири, чо-ти-ри, вдумайтесь в кількість. Щоразу це пошуки наступного житла, паніка де взяти гроші, щоб заплатити настільки ШАЛЕНІ кошти за нього, паніка як встигнути в перервах між чисельними роботами переїхати і тому подібне.
Ми звикли в тому, що заходячи в магазин ми думаємо про те від чого відмовитись, а не про те, що ми сьогодні собі дозволимо. Ми звикаємо, що такі речі як спортзал — це інколи розкіш. Я знаю багато знайомих які із задоволенням туди ходили б, але при зарплаті в 2-2,5 тис, при оренді квартири 4-6 тис+компослуги, за наявності дітей це просто непристойних розмірів розкіш. Але найбільшою розкішшю тепер став навіть одяг, взуття, техніка тощо.
Висновки сумні, звичайна, пересічна людина, яка працює на державній роботі позбавлена елементарних благ, які забезпечує будь-яка цивілізована держава деінде на Заході. Я знаю чимало вчителів, які працюючи в школі щомісяця терплять неймовірні приниження у вигляді заробітної плати, єдине що тримає їх на цих роботах — це діти, їх любов, їх чистота моральна та духовна. Але наскільки вистачить ще цього ентузіазму?
Ми часто не задумуємось наскільки жахливим є таке становище суцільного грабунку. Для всього цивілізованого світу житло — це елементарне благо і тільки в таких відсталих країнах як Україна і тощо, навіть за умови що всі ваші родичі скинуться, цих коштів може і не вистачити. Що робити тим для кого вискочити вдало заміж не варіант? Що робити тим хто хоче вибирати те що до душі, а не те (чи того) що (хто) вигідний? Що робити тим, хто хоче відчувати свою власну частку в керуванні своїм життям? Що робити тим, хто хоче добитись всього самостійно?
Сумна перспектива, яка змушує все відкладати на потім, вселяє страх перед майбутнім почуття приреченості та безнадійності. Адже твої знання та талант нічого не значать, якщо вони не оплачуются в іноземній валюті.
0 коментарів