01

-         Що буває зі стаканчиками?

-         Вони потрапляють в руки до хороших людей, їх наповнюють ароматною кавою з ваніллю чи карамеллю, а густа молочна пінка лоскоче тобі щічки, кажуть що це приємно. Тебе несуть високо над землею, гріють руками, цілують.

-         А потім?

-         А потім викидають у смітник.

-         Чому?

-         Тому що люди такі, на жаль, такі. Вони користуються тобою, а коли ти їм не потрібен викидають у смітник. З нього тебе забере інша людина, яка вкине до ще більшого смітника. – сказав, похнюпивши носа, старий.

 Він добре знав що стається з йому подібними. Лежучи довгі роки на найвищій поличці кав'ярні, він щодня бачив як сотні його добрих знайомих відправляли у довгу дорогу з відвідувачами. Інколи він бачив у велике вікно, як незнайомці, допивши свій ароматний напій викидають паперові склянки у смітник.

Йому пощастило більше, коли привезли його партію, лежав на самому дні пачки і трохи забруднив обідок. Господар чи то з жалю чи то з жадібності не став використовувати його у звичних цілях, але й не викинув. Він поставив його поруч з барменом на поличку, деколи в нього скидали дріб'язок, інколи якісь інші дрібні предмети.

З роками старий став потворнішим, брудним, краї де не де загнулись, господар і після цього не став його викидати, відремонтував, заклеївши їх  скотчем.

Тепер біля нього опинилась нова партія маленьких стаканчиків, в які зазвичай наливали американо. Верхній малюк ще був геть «зелененьким» і не розумів багато чого в цьому світі. В його паперовий ген заклали бажання служити, але він не розумів кому і для чого.

-          Я не вірю в те, що ти кажеш. Це все тому, що ти заздриш. Я молодий і гарний.

-         Заздрю? Малюк, я найщасливіший паперовий стаканчик в цій кавярні. Глянь на ту урну за вікном, бачиш?

-         Он ту потворну? Ууууу – крізь прозоре скло вітрини виднілась стара іржава урна, страшна, але тим не менше радісна.

-         Як думаєш чому вона така щаслива, хоч і виглядає потворно?

-         Можливо вона божевільна?

-         Одначе ні, вона жива і ще буде жити довго. Щодня вона може насолоджуватись всім тим що дарує їй матінка-вулиця. Її понівечений метал ніжить ранкове сонечко, сплюндровані вандалами деталі ремонтують люди, а якщо на носі день незалежності, то і підфарбують. Весь день вона слухає, набирається розуму, хоч часом і смутку. Але частіше всього сповнюється радості за чужі успіхи на фондових біржах, про кар’єрні зростання чи вдале побачення якогось любителя кави та сигарет. І так з дня на день, вона зайнята, вона служить, інколи з нею розмовляють і вона співчутливо киває корзиною, на свій страх і ризик, боячись втратити рівновагу і викинути з себе більше ніж можна сміття. А так не можна, інакше її спишуть.

-         Чому?

-         Люди роблять так з тим що більше не придатне, що відслужило, в світі з’являється щодня багато новинок і вони з радістю замінять тебе на щось блискучіше, те, що відповідає новішим стандартам. Тільки дай їм привід.

-         Як можна залишатись такою сяючою в атмосфері страху?

-         Надія, мій хлопчику. Вона тримає нас всіх тут. День за днем, надія вселяє віру в майбутнє. Деяких з нас реставрують, забирають в музеї. Хтось потрапляє у дбайливі руки і живе десятки років серед колекцій тобі подібних.  Інколи, серед всіх цих балачок, ти забуваєш що ти всього тільки паперовий стаканчик, якого в будь який момент може знести з лиця полиці будь який незграба або ж тебе спишуть в он ту урну. Я теж такий, я маю щастя жити і навчати таких як ти, набиратись мудрості і служити цьому світу, сповнюючи його стаканчиками, які усвідомили своє призначення. Але серед цих обговорень хорошого настрою, поганого настрою, веселого вчора і поганого сьогодні, поцілунків та обіймів закоханих парочок, які сперечаються хто сьогодні виставляє каву, так ніби є якась різниця. Щодня повз тебе проходять сотні людей, ти дивишся на їх життя…. – старий похнюпився так, що аж папір на зовнішній стінці ледь не відклеївся

-         Егей, старий, ти чого? Зберися, бо ж тебе зараз викинуть. – старий випрямив спину і зморшка на спині дещо випрямилась, зробивши зображення свіжозібраних кавових зерен більш чіткими.

-         Та дійсно, що це зі мною, старість…

-         То для чого нам дають відчуття усвідомлення? Чому матінка-фабрика не зробила нас бездумним стадом стаканчиків? Мені тепер сумно, адже я зовсім скоро потраплю в урну, а звідти далі на смітник і там я помру…

-         Е ні, ми не настільки безкорисливі як тобі здається, ми не витратний папір, ми інструмент. Чи знаєш ти, що якщо будеш сміливим, не будеш розпускати нюні на рахунок своїх майбутніх страждань, то збережеш себе сухим від сліз. Людина яка купить в тобі каву буде нею задоволена, адже комфортний стаканчик, який не розповзається в руках від температури напою не забрудить одягу і збереже чудовий настрій. Якщо ти будеш впевненим в собі то зможеш додати в смак кави нотку впевненості, задоволення, а якщо постараєшся то і щастя. Знаєш, наскільки потужним інструментом є щастя? Воно пронизує людину в усіх часточках її тіла, змушує повірити, що все в її силах, дає відчуття невичерпності сили добра. Ти маленький, але ти не безпорадний, ти можеш, якщо не сам змінювати, то впливати на тих хто може дійсно щось таки змінити на краще.

-         Американо з молоком. – до стійки підійшла леді, струнка, висока, чудова ніби сонце, але сумна і похмура.

-         Що сьогодні? Знову не вдається? – запитав бариста

-         Не знаю що далі, вже стільки всього перепробувала, здається я ніколи не зможу знайти вихід з цієї ситуації.

-         Ця молода жінка – лікар. – пояснив старий. – вона намагається винайти ліки від якоїсь дуже страшної хвороби, але все невдало. Мені здається ще трохи і в неї опустяться руки. Часом жартує, що краще піде працювати баристою ніж потерпить ще одну невдачу. В тебе є шанс малий, не прогав.

Малий розправив плечі і почав повторювати про себе все те хороше що було закладено в його паперовий ген. Він спробував налаштувати себе на позитивну хвилю, сповнити себе щастям служити цій дамі, служити вищому добру, хай і він загине після цього, але життя своє прожив не дарма. Бариста взяв малого «за шкірку» налив гарячої кави, додав молока. Дама розрахувалась і вийшла з кав’ярні. Малий зібрав всю свою силу щастя і добра в один потужний промінчик, в цей момент дама піднесла його до губ і надпила.

-         Схоже в цій кав’ярні почали добавляти таємний інгридієнт. – сказала вона колезі, якого зустріла.

-         Певне коньяк, хоча ні, я впевнений, це таки коньяк, ти аж засяяла.

-         Правда? Мені здається я знаю що робити, весь цей час рішення було в мене перед носом, але я його не бачила, це ж так просто.

Старий дивився сумно вслід за малим, він зрозумів, що він не став чекати урни, він розчинив всю свою силу та енергію в каві, став бездиханним паперовим тілом. Він пожертвував такими цінними останніми хвилинами або й годинами свого життя, виконавши своє призначення. Його душа згоріла, блиснувши вогником щастя, подарувавши себе вищій меті.