Памяті Друга
Смерть завжди потворна, вона завжди непрохана, неочікувана… але власна господарка нашого життя. Ніколи не знаєш коли вона увірветься в твоє життя і вирве частинку твоєї душі, забере назавжди і залишить тільки порожнечу.
Заочна зустріч з нею мов стіна, яка виникає просто перед твоїм носом, коли ти біжиш, набравши звичного темпу, кудись по своїх справах. Вона зявляється просто перед твоїм лобом за секунду до удару. Ти влітаєш в неї з розгону, врізаєшся всім своїм тілом, застрягаєш душею. Це неочікувано. Ступор. Шок. Як? Спочатку нічого не відчуваєш, абсолютно нічого. Ти не знаєш що тобі відчувати. Не розумієш, що відбувається, все навколо сповільнюється, нічого навколо і немає, це ніби міраж, бутафорія.
Не менш несподівано як удар голову в бетон виникає біль, ти скорчуєшся від цього глибинного крику звідкись зсередини, ти відчуваєш як з тебе виривають частинку душі, наживо, без наркозу, старими іржавими кліщами, руками здавлюють горло. Все більше немає сенсу, крім болю, який заповняє місце звідки щойно так безжально видерли шматок плоті. Цей момент між вакуумом і його заповненням, момент порожнечі… Не розумієш нічого, це ж помилка, цього не може бути. Слова застрягають в горлі, хочеться вилити з нього несамовитий крик, може ж полегшає, але ж ні, шансів мало. Горло здавлене емоціями, що й дихати важко, як же тут кричати.
Ми часто сприймаємо людей як належне. Вони несуть нам світло та щастя, а ми це беремо беремо, кажемо дякуємо і беремо ще. Інколи навіть не задумуємось наскільки важливими є для нас конкретні люди, поки їх не втратимо.
Друг, який спершу мене бісив, своєю енциклопедичністю та бажанням повимахуватись інтелектом, але який навчив дивитись на життя широко, сприймати світ з відкритими очима, але при цьому з позитивом та оптимізмом. Ти повязав мене з Вкурсі, познайомив з цілою купою розумних неймовірно крутих людей Чернівців, скерував на путь істінний)))
Разом з болем прийшла злість, невимовна і жахлива злість, на все, на обставини, на той клятий шмат металу, на дощ, на дорогу, на тебе. Як ти міг? Навіщо ти це зробив? Як же ми тут всі без тебе тепер? Чим ти думав? Це несправедливо, це тільки вирок долі, яка певне подумала що твоя душа вже достатньо добра принесла в цей світ. Ти ж не покинув, завжди будеш з нами, в серці, над головою, в спогадах. Нічого більше не буде так як раніше. Ти був скрізь і всюди одночасно, став душею величезного добра, яке обєднувало за різними інтересами різних людей.
Памятаю нашу останню зустріч, коли я жалілась, як завжди, на цих чоловіків, як же погано вони чинять і як так можна? А ти дав мені пораду, яку не відразу зрозуміла, яку ти не говорив мені раніше, але я щаслива, що таки встиг. Чому ти звернула на це увагу? Ти не мала цього навіть помітити. В цьому був весь ти, ніколи тримав в собі образ, ти їх не помічав, відбивав своєю сонячністю.
Стільки слів було сказано за всього то два дні. Ти заповнив всю стрічку не тільки мого фейсбуку. За старою звичкою, скрізь і всюди і багато. Але ми сумуємо, ми тужимо, ми ще навіть не до кінця зрозуміли всю глибину нашої втрати, а вже невимовно боляче. Страшно від очікування, коли ж усвідомлення втрати тебе накриє повністю, страшно уявити на що буде схожим той біль, реальний. Коли розумієш, що не буде смсок змісту «Мяу») Не буде прогулянок на каву, які можуть реально закінчитись тусою під ранок десь у Львові) Там де ти там завжди була радість, позитив, купа розумних чоловіків, вина і гарних дівчат) Таким ти мені запамятаєшся назавжди, Блиск в очах і посмішка кота Базіліо) цей шарфик на шиї червоного кольору))))
Я згадуватиму тебе колись з посмішкою і теплом, але зараз вибач, друже, мушу потужити, мушу поплакати. Ти не любив сумних дівчат, казав що це тому що вони тверезі) Мушу вилити весь свій біль в слова, так стає легше, в кожного свій спосіб. Не злись, я мушу потужити за братом, якого, чесно визнаю, сприймала як належне, існування якого усвідомила тільки після втрати.
Заочна зустріч з нею мов стіна, яка виникає просто перед твоїм носом, коли ти біжиш, набравши звичного темпу, кудись по своїх справах. Вона зявляється просто перед твоїм лобом за секунду до удару. Ти влітаєш в неї з розгону, врізаєшся всім своїм тілом, застрягаєш душею. Це неочікувано. Ступор. Шок. Як? Спочатку нічого не відчуваєш, абсолютно нічого. Ти не знаєш що тобі відчувати. Не розумієш, що відбувається, все навколо сповільнюється, нічого навколо і немає, це ніби міраж, бутафорія.
Не менш несподівано як удар голову в бетон виникає біль, ти скорчуєшся від цього глибинного крику звідкись зсередини, ти відчуваєш як з тебе виривають частинку душі, наживо, без наркозу, старими іржавими кліщами, руками здавлюють горло. Все більше немає сенсу, крім болю, який заповняє місце звідки щойно так безжально видерли шматок плоті. Цей момент між вакуумом і його заповненням, момент порожнечі… Не розумієш нічого, це ж помилка, цього не може бути. Слова застрягають в горлі, хочеться вилити з нього несамовитий крик, може ж полегшає, але ж ні, шансів мало. Горло здавлене емоціями, що й дихати важко, як же тут кричати.
Ми часто сприймаємо людей як належне. Вони несуть нам світло та щастя, а ми це беремо беремо, кажемо дякуємо і беремо ще. Інколи навіть не задумуємось наскільки важливими є для нас конкретні люди, поки їх не втратимо.
Друг, який спершу мене бісив, своєю енциклопедичністю та бажанням повимахуватись інтелектом, але який навчив дивитись на життя широко, сприймати світ з відкритими очима, але при цьому з позитивом та оптимізмом. Ти повязав мене з Вкурсі, познайомив з цілою купою розумних неймовірно крутих людей Чернівців, скерував на путь істінний)))
Разом з болем прийшла злість, невимовна і жахлива злість, на все, на обставини, на той клятий шмат металу, на дощ, на дорогу, на тебе. Як ти міг? Навіщо ти це зробив? Як же ми тут всі без тебе тепер? Чим ти думав? Це несправедливо, це тільки вирок долі, яка певне подумала що твоя душа вже достатньо добра принесла в цей світ. Ти ж не покинув, завжди будеш з нами, в серці, над головою, в спогадах. Нічого більше не буде так як раніше. Ти був скрізь і всюди одночасно, став душею величезного добра, яке обєднувало за різними інтересами різних людей.
Памятаю нашу останню зустріч, коли я жалілась, як завжди, на цих чоловіків, як же погано вони чинять і як так можна? А ти дав мені пораду, яку не відразу зрозуміла, яку ти не говорив мені раніше, але я щаслива, що таки встиг. Чому ти звернула на це увагу? Ти не мала цього навіть помітити. В цьому був весь ти, ніколи тримав в собі образ, ти їх не помічав, відбивав своєю сонячністю.
Стільки слів було сказано за всього то два дні. Ти заповнив всю стрічку не тільки мого фейсбуку. За старою звичкою, скрізь і всюди і багато. Але ми сумуємо, ми тужимо, ми ще навіть не до кінця зрозуміли всю глибину нашої втрати, а вже невимовно боляче. Страшно від очікування, коли ж усвідомлення втрати тебе накриє повністю, страшно уявити на що буде схожим той біль, реальний. Коли розумієш, що не буде смсок змісту «Мяу») Не буде прогулянок на каву, які можуть реально закінчитись тусою під ранок десь у Львові) Там де ти там завжди була радість, позитив, купа розумних чоловіків, вина і гарних дівчат) Таким ти мені запамятаєшся назавжди, Блиск в очах і посмішка кота Базіліо) цей шарфик на шиї червоного кольору))))
Я згадуватиму тебе колись з посмішкою і теплом, але зараз вибач, друже, мушу потужити, мушу поплакати. Ти не любив сумних дівчат, казав що це тому що вони тверезі) Мушу вилити весь свій біль в слова, так стає легше, в кожного свій спосіб. Не злись, я мушу потужити за братом, якого, чесно визнаю, сприймала як належне, існування якого усвідомила тільки після втрати.
0 коментарів