Польщу врятували вчасні економічні реформи, хоч і ціною урізання соціальних програм і тимчасового зубожіння населення...
Виправдати такі врізаючі реформи можна грамотною цілеспрямованою національною політикою, вихованням патріотизму та громадянської позиції, які в нас чесно кажучи хромають. Народ має розуміти, що для кращого майбутнього потрібно потерпіти, наводити приклади успішних сьогодні країн, які переживали в минулому економічні колапси і саме завдяки вмілій пропагандистській політиці всередині мас досягли успіху. Людям потрібні приклади, вони не розуміють сухих цифр. Тут повинні вступати важкою артилерією гуманітарії, які на конкретних прикладах повинні пояснювати чому потрібно потерпіти, але вибирати вдалі приклади. Пояснити, що відсутність підтримки зі сторони населення в 1917-1920 рр. призвели до того що ми тупо промахали шанс на державність. Укр. демократичні уряди були наївними, не проводили послідовну політику, але вони були «зеленими» і це потрібно розуміти і пояснювати, проводити паралелі. Виховувати не націю невдах і тих хто не вміє скористатись з поліітичних обставин і віддає кермо іншим, а сильну країну, яка не пасує перед труднощами. Історики виховують, вони не створюють машини і т. д., вони виховують, а це в перспективі приносить позитивні результати.
І навіщо тоді взагалі потрібна держава Україна, навіщо життя свої віддавати за неї?
Чесно, саме за неї — може і не варто. Але за цивілізаційний вибір — варто.
За грамотного нормального викладання, цілеспрямованої політики держави навіть дурень буде знати для чого Україні потрібен цей цивілізаційний вибір. Колись в мене в школі була настільки класна математичка, що навіть двієшники досі памятають теорему Піфагора. Вона їм не треба по житті, але вони її памятають. Як викаладач, я сама часто кажу, що немає тупих дітей, є недостатній рівень зацікавленості самого викладача, недостатня частка самомотивації і усвідомлення. Тому, якщо ми й надалі не будемо приділяти увагу вихованню нації саме через призму історії, то економічні показники нам не підняти. В кінці кінців з руїн постають саме завдяки любові до своєї землі, розумінню, що це нам на користь і відданості, навіть не в матеріальному плані.
В принципі, як випускниця істфаку, можу сказати вам, що гідних людей, відданих своїй справі студентів там не бракувало, принаймні тоді. Завжди будуть ті хто хочуть і ті хто за компанію. Проблема в тому, що справжні гуманітарії не пішли в переважній більшості працювати по професії, так вчинили більшість тих хто за компанію. Я не сказала, що без них можна. Своїм студентам пояснюю, що ситуація на ДОнбасі стала можливою через недостатню увагу держави до власної історії, недостатню потужність викладацької роботи починаючи з дитячого садочку. В результаті частина народу, яка виховувалась в радянських цінностях і не була перевихована в нових, а також частина молоді, яка поняття зеленого не мали про власну історію нації, повелись на поводку путінської пропаганди((((
Чорний піар теж піар все таки. Біда всіх наших героїв, що вони відразу пруться в Раду, надіючись змінити систему тоді, коли система змінює їх. Потрібно починати зі свого двору а не з верху. В таких випадках тільки низи можуть змусити верхи діяти так як потрібно. А чекати що воно буде навпаки, це теж саме, що надіятись дощу з річки в хмари.
Кожен самостійно визначає для себе рамки диктатури. Українська влада, яка ніби то й «нова», але діє за попередньою схемою: ділить все між собою і тільки між собою. Український народ, як і раніше терпить. Так склалось історично, ментально, як хочете так і назвіть. Влада в попередні епохи не була національною, а чужоземною, критикувати її не було можливості через відсутність реальних політичних прав. Тому й певне настільки відірвані одні від інших. Національна влада, власне українська немає нормального самостійного політичног досвіду. Ті ж самі схеми, дещо видозмінені під час, від Кравчука і до тепер. Політичної еліти не існує, політичних партій не існує, громадянське суспільство слабке, моніторинг та реальні шанси впливу на владу зі сторони суспільства мінімальний, не через відсутність механізмів, а через пасивність самих громадян. Як на мене, диктатура в кожного з нас в голові, більшою чи меншою мірою. Свідомих громадян!!! саме громадян мало. Хоча здається нам, кожному, ніби й побільшало, але якщо скласти список то не дуже. Поспілкуватись зі звичайними продавцями, водіями, і т д., так крім жалоб нічого не почуєш, ніякого бажання діяти. Тільки стріляти на словах, навіть не розуміють, що є інші легальні форми та методи впливу. Майдан закінчився, кожен займається своїми справами. Диктатура — це не влада, це пасивність громадян. Диктатори — це невелика кучка з невеликими ресурсами впливу. Завжди наводжу приклад своїм студентам: якби в 1917-1920 рр. український народ не опустив руки, зіперши всю відповідальність і провину на українські демократичні уряди, можлиов і не мали б голодомору, репресій, мільйонів жертв сталінізму. Пасивність громадян розвязує руки більш ініціативним, а відчуття безкарності та безвідповідальності призводить до ще ільшої жаги наживи, в тому числі і жаги більшої влади. Але в нас завжди відділяють поняття «суспільство», «держава», «влада», не розуміючи, що першочерговий ресурс той самий. Пасивність, пасивніст і ще раз пасивність мас — це і є для мене диктатура. А все перелічене автором вище — це вже наслідки цієї пасивності і власної безвідповідальності.
хаха, але ж позиціонують вони себе як українці=))))) а то тут нєкоторим подавай рассєйскую Україну, понаїжеють і починають кричати, що українці не дають їм спокійно розмовляти російською(
Чесно кажучи, винні й самі чернівчани, бо оті плити розкидались не самі собою. Якось, на днях, спускаюсь я сходинками на площу і чую за спиною страшенний гуркіт, спочатку подумала що це машина з під моста виїжджає. Аж тут мені почали махати і кричати хлопчаки з самої площі, гукали, щоб я обернулась. Коли я це зробила, стало поганенько, ледве встигла відскакнути в сторону як повз мене на шаленій швидкості промчався якийсь хлопчисько на велосипеді, з виглядом явного «пабєдітєля». Такі раллі тій пішохідній плиточці користі не принесуть. По друге, так цікавить питання, коли ж чернівецьке бидло перестане бути бидлом. А якби тими сходами спускалась не я, а старенька бабуся, чи мама з дитиною? Серце калатало після того ще хвилин з 20. Це звичайно, не відмовка для комунальників. Але якби хоч трохи почали карати вандалів, думаю всім нам стало би трошечки приємніше від зовнішнього вигляду міста.
Давайте не будемо вже настільки заглиблюватись в речі, про які мова не йде. Я говорю про те що, не нормально скидуватись на плазму чи комплект золотих прикрас бідній вчительці на день народження. І це не тільки не повинні вимагати вчителі чи інші працівники будь якої держустанови, а й самі батьки пропонувати не повинні. Якщо я йду кудись з групою студентів і частина зупиняється біля гранд-кафе щоб купити латте, а якась дитина собі цього дозволити не може, але каже що не хоче, то я можу і хочу її пригостити. Ось це людяність. Чи коли студенти на перерві перекушуюь печивом, а викладач голодний як вовк і мусить чекати свого вікна чи кінця занять, і тут діти пригощають його, тоді це людяність, це вихованість. Але коли всі скидуються директорці на бенкет в ресторані і букет з 37 троянд висотою в метр, бо в неї день народження. Тоді вибачте мене, в нас зандто різні поняття про людяність.
Хм, порівняння не дуже доречне як на мене, там історично склалась така культура спілкування, лекцію про це читати довго. Наше суспільство доволі консервативне і нам до таких відносин ще рости і рости. Тим більше, що ще раз наголошую. Всі ми голосно волаємо в соцмережах що потрібно боротись з корупцією, що суди на чиновниками хабарниками показові і т д. А що кожен з нас робить для того щоб викорінити це зло, яке ми тавруємо? Це нормально, що мені платитимуть чи даруваимуть щось за оцінки чи за інші послуги, які я і так повинна виконувати добросовісно і чесно? Ми ще скоро не дійдемо до західної моделі віносин викладач-студент. Знаєте чому? Тому що там студент під запрошенням на каву від викладача розуміє можливість поспілкуватись з людиною розумнішою, як повагу до його особистості, а не як шанс подружитись з викладачем і на шару отримати оцінку по старій дружбі. Я не буду клеяти ярлики на всіх, але здебільшого воно так. Я багато разів пробувала налагодити такі відносини зі студентами, але вони не розуміють межі, яка прокладається в аудиторії та на вулиці окремо. Коли ти запитуєш як справи на вулиці, а перед тим поставив двійку за невивчене домашнє завдання, то отримуєш не зовсім адекватну відповідь, здебільшого. Тому подарунки чи інші подачки здебільшого сприймається як привід для хорошої оцінки, незаслуженої. Свідомі студенти з розумінням цих речей трапляються вкрай рідко. Чия це проблема: батьків? дитячого садочку? школи? вирішувати певне психологам, соціологам і т д. І знову повернусь до початку, в цій публікації я не таврую подарунки, а вкотре вказую, що для дітей. які будуватимуть нашу з вами державу, реформи не матимуть ніякого значення, якщо з їхньої свідомості не викорінти, що хабар у будь якому вигляді — це погано. І перед тим як розкидуватись теорією, перевірте її на практиці. Бо я теж колись була дуже розумна, поки не спробувала втілювати все те, про що мріяла на практиці. І виявилось що площини це зовсім різні.
Шановні панове, основна думка публікації — корупція для нас стала чимось цілком зрозумілим і природнім, з цим потрібно щось робити, а не виправдовувати, в кожного своє поняття приниженого становища. Для мене особисто отакі подачки — це більше приниження, ніж бідність, бо з останнього я можу вийти, знайшовши підзаробіток на стороні. Я розумію, що говорити про гідність і честь легше, коли в тебе немає дітей. Але тут як на мене треба обирати пріоритети, або сродна праця і низька зарплата, або найманий працівник на калинці чи ще десь і зарплата значно більша. Вибір не справедливий, але такі реалії нашої країни. Знаю одне, якщо далі жаліти і співчувати плазмою на день народження краще не стане, це точно.
нічого не маю проти щирих подарунків, коли вони доречні і коли вони добровільні. Але з цього все і починається, я маю на увазі конкретні сфери відносин. Це теж саме, що просто від щирого серця подарувати джипа прокурору. Є маса інших способів подарунку в межах легального законодавства. До того ж велике значення має форма відмови. В тій ситуації я подякувала і запропонувала іншу форму подяки — для інших викладачів намалювати газету з привітаннями, а для мене особисто подарунок від студентів найкращий — це відсутність у мене проблем чи неприємностей через їхню поведінку, їх повага, довіра, доброзичливість, інтерес до предмету, очі, які горять бажанням спілкуватись і вчитись. В нашій країна, на жаль, не зовсім розділяють сфери особистих і ділових відносин. А потім дивуємось чому в нас настільки високий рівень корупції. Все ж починається з невинних подаруночків у вигляді плазми=)
Война войной, а обєд па распісанію, колись було сказано в якомусь фільмі. Мені здається це тому, що ми не повністю усвідомлюємо того, що коїться в нашій державі. Так роблять ті кого ні морально ні матеріально це не оркнулось, ті чиїх знайомих чи рідних не забрали. На жаль ми й надалі живемо по давньому правилу: моя квартіра скраю…
Виправдати такі врізаючі реформи можна грамотною цілеспрямованою національною політикою, вихованням патріотизму та громадянської позиції, які в нас чесно кажучи хромають. Народ має розуміти, що для кращого майбутнього потрібно потерпіти, наводити приклади успішних сьогодні країн, які переживали в минулому економічні колапси і саме завдяки вмілій пропагандистській політиці всередині мас досягли успіху. Людям потрібні приклади, вони не розуміють сухих цифр. Тут повинні вступати важкою артилерією гуманітарії, які на конкретних прикладах повинні пояснювати чому потрібно потерпіти, але вибирати вдалі приклади. Пояснити, що відсутність підтримки зі сторони населення в 1917-1920 рр. призвели до того що ми тупо промахали шанс на державність. Укр. демократичні уряди були наївними, не проводили послідовну політику, але вони були «зеленими» і це потрібно розуміти і пояснювати, проводити паралелі. Виховувати не націю невдах і тих хто не вміє скористатись з поліітичних обставин і віддає кермо іншим, а сильну країну, яка не пасує перед труднощами. Історики виховують, вони не створюють машини і т. д., вони виховують, а це в перспективі приносить позитивні результати.
І навіщо тоді взагалі потрібна держава Україна, навіщо життя свої віддавати за неї?
Чесно, саме за неї — може і не варто. Але за цивілізаційний вибір — варто.
За грамотного нормального викладання, цілеспрямованої політики держави навіть дурень буде знати для чого Україні потрібен цей цивілізаційний вибір. Колись в мене в школі була настільки класна математичка, що навіть двієшники досі памятають теорему Піфагора. Вона їм не треба по житті, але вони її памятають. Як викаладач, я сама часто кажу, що немає тупих дітей, є недостатній рівень зацікавленості самого викладача, недостатня частка самомотивації і усвідомлення. Тому, якщо ми й надалі не будемо приділяти увагу вихованню нації саме через призму історії, то економічні показники нам не підняти. В кінці кінців з руїн постають саме завдяки любові до своєї землі, розумінню, що це нам на користь і відданості, навіть не в матеріальному плані.